Сьогодні, 10 вересня 2021 р., виповнилося 127 років від дня народження Олександра Довженка. Щоправда, сам майстер називав днем свого народження 30 серпня, тобто 11 вересня за новим стилем. Появився на світ майбутній всесвітньо відомий кінорежисер на хуторі В’юнище, околиці повітового містечка Сосница Чернігівської губернії, у старовинній козацькій родині.

Кінематографічна спадщина Довженка здобула світове визнання ще за його життя. Довженкові фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля» мали успіх у європейського й американського глядача вже на початку 30-х років минулого ХХ ст., тобто практично відразу після їхнього виходу в прокат. Особливою популярністю користується кінострічка «Земля». 1958 року на Всесвітній виставці у Брюсселі 117 найавторитетніших критиків і кінознавців із 26 країн світу назвали її серед 12 кращих художніх фільмів усіх часів і народів. А 2015 року Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) з нагоди свого 70-річчя та 120-річного ювілею світового кінематографа Довженкову «Землю» занесла до списку з п’яти світових шедеврів.

Широко відомий Довженко і як автор літературних художніх творів – кіноповістей, оповідань, п’єс, нарисів. Серед них «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна», «Поема про море», «Мати», «Відступник», «Потомки запорожців». Митець навіть започаткував новий літературний жанр – кіноповість. Осібне місце в доробку Довженка належить його «Щоденниковим записам», у яких із документальною достовірністю й небаченою сміливістю знайшла відображення не лише значна частина його власного життя, а й багато в чому доба, в яку він жив.

Вищу освіту Довженко здобув у старовинному місті Глухові, де з 1911 по 1914 р. навчався в місцевому учительському інституті, заснованому в 1874 році з метою підготовки викладачів для міських училищ Київського навчального округу. Вступні випробовування майбутній кінорежисер пройшов з гідністю, попри те, що того року конкурс був надзвичайно високий – на 30 місць 300 претендентів, а його конкурентами були здебільшого вчителі народних шкіл зі стажем роботи 5–10 років. Директор інституту Митрофан Григоревський у своєму слові до майбутніх студентів окремо виділив юного абітурієнта із Сосниці. Він, зокрема, зазначив, що, обравши досить трудну гоголівську тему, Олександр Довженко, впорався з нею блискуче – розкрив глибоко й талановито.

Після закінчення навчання в інституті Довженко отримав призначення працювати вчителем у Житомирі, а потім якийсь час вчителював у Києві. Лютневу революцію й повалення самодержавства молодий учитель зустрів із неабияким піднесенням, разом із мільйонами співвітчизників мріяв про незалежну Українську державу, брав участь у мітингах і навіть добровольцем вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Утім, коли це сталося – достеменно невідомо. Можливо, на початку 1918 року, оскільки є свідчення, що він у чині сотника брав участь в штурмі «Арсеналу» («належав до куреня чорних гайдамаків»).

В архівах радянських спецслужб збереглися документи (зазвичай із позначкою «цілком таємно»), в яких на основі доносів, агентурних даних, допитів заарештованих «ворогів народу» робиться однозначний висновок, що Довженко був не тільки «закоренілим націоналістом», а й, перебуваючи в лавах армії УНР, зі зброєю в руках завзято воював проти нової влади. Щобільше, під час наступу більшовиків на Київ майбутній кінорежисер «смалив із гармат із Володимирської гірки по червоних…».

З іншого боку, дослідники звертають увагу на тривалу часову прогалину в біографії Довженка у 1919 році – аж до грудня, коли з’ясувалося, що він потрапив у лабети ЧК. Утім, спираючись на спогади сучасників, можна дійти висновку, що у більшовицьких застінках майбутній кінорежисер і письменник побував і на початку 1918 року. Більше того, тоді певний час він перебував навіть у камері смертників. Виручили боротьбисти, які, усвідомлюючи непересічність арештанта, запропонували йому викладати історію України й естетику в школі червоних старшин. А потім сталося так, що він знову опинився в лавах армії УНР і знову був заарештований більшовицькими спецслужбами. І знову врятували боротьбисти. Такі сторінки своєї біографії кінорежисер зі зрозумілих причин всіляко приховував. А тому багато про що можна лише здогадуватися.

Важливим етапом у житті й кінематографічній творчості Довженка стала знята ним 1928 року картина «Арсенал», якою він остаточно розставив свої політичні акценти, безповоротно перейшовши рубікон. Змінивши політичні орієнтири, митець зображує вояків УНР і Головного Отамана Симона Петлюру, під чиїм проводом служив, ворогами українського народу. Картину піддали нищівній критиці друзі з письменницького цеху, а надто харків’яни. «Довженко показував у Харкові “Арсенал” Хвильовому, Кулішеві і ще комусь. Вони фільму не прийняли (особливо критику Директорії). Звідси початок глибокого конфлікту (“Сашко, навіщо ти це робив? Ти ж сам там був”)».

Від ідеалів юності Довженко відрікається цілком свідомо, заради можливості творити (ймовірно, не без впливу боротьбистів, чия позиція в національному питанні була йому близькою), і потім до кінця життя відхрещуватиметься від петлюрівського минулого, постійно намагаючись творчістю (і не тільки) довести свою приналежність до табору переможців, – особливо тоді, коли це минуле стане небезпечним для життя. Для чутливої Довженкової душі цей тягар був надміру важким. Він, вочевидь, постійно його гнітив – тим більше, що митець ні з ким не міг поділитися своїми терзаннями. Все це, зрештою, й укоротило йому життя.

Кіноповість «Україна в огні» (1943) є, поза сумнівом, центральною в літературній творчості Довженка періоду німецько-радянської війни. На її сторінки письменник вилив увесь свій біль за понівечений загарбниками рідний край. Твір був настільки правдивим, патріотичним, просякнутим любов’ю до України, що Сталін злякався того, що під його впливом у свідомості знедоленого українського народу, який поніс страшенні втрати від кривавого ворога, проростуть паростки національної гідності і він не захоче надалі терпіти не тільки чужоземних окупантів, а й його самого – кремлівського тирана. Відтак, звинувативши автора у націоналізмі, генсек заборонив «Україну в огні» до друку й екранізації. Довженко ніяк не міг збагнути, чому любов до Батьківщини вважається націоналізмом.

Це була опала, наслідком якої могло бути що завгодно. Довженка на самому високому рівні піддали остракізму. Особливо обурливо й боляче було письменникові від малодушної зради вчорашніх друзів, товаришів по письменницькому цеху, які спочатку підтримували його, читаючи рукопис кіноповісті, а потім не тільки відвернулися, а ще й на догоду диктатору приєдналися до хору недоброзичливців, котрі його цькували. Серед них – Коротченко, Корнієць, Рильський, а також керівник українських комуністів Микита Хрущов.

Якусь відраду в цю тяжку добу знаходить Довженко у творчості. Ще взимку 1944 року він починає працювати над сценарієм фільму «Життя в цвіту» (інша назва – «Мічурін»), який кіностудія «Мосфільм» прийняла у грудні 1945 року. Паралельно письменник працює і над п’єсою з такою ж назвою.

На екрани фільм під назвою «Мічурін» потрапив 1 січня 1949 р. У масового глядача він користувався неабиякою популярністю. Кінострічку демонстрували по всій країні, а також у Болгарії й Німецькій Демократичній Республіці. На щастя для автора, схвально вона була сприйнята і владою.

Для морально і фізично виснаженого кінорежисера це була реабілітація. Хай і не повна, але все-таки реабілітація, зовнішні ознаки якої проявилися в тому, що уже в квітні 1949 року Рада Міністрів СРСР присудила Довженкові і Солнцевій за фільм «Мічурін» Сталінську премію другого ступеня. Немає жодного сумніву, що згоду на часткову реабілітацію Довженка дав всесильний генсек, який, очевидно, ще й надалі плекав намір використовувати геній українського кінорежисера задля пропаґанди комуністичної ідеології.

Роздумами про нелегку долю України Довженко багато в чому випередив свій час, однак ментально він усе-таки загруз в епосі, коли жив. Факти свідчать про те, що ставлення Довженка до Сталіна було таким, як і в більшості його сучасників, – як до живого бога чи доброго царя, котрого обплутали своїми інтриґами лукаві придворні, передусім Лаврентій Берія. Світогляд митця, як і світогляд більшості його співвітчизників, підлаштовувався, по суті, під зміни курсу в політиці правлячої комуністичної партії. У нього це парадоксальним чином сполучалося з кришталевою чесністю, що була тільки зворотною стороною його творчого генія. Саме це, власне, й відрізняє його від переважної більшості колег із мистецького цеху.

Олесь Гончар звертав увагу на те, що все своє життя Довженко «змушений був відкуповуватись від режиму. За геніальну “Звенигору” мав платити антиукраїнським “Арсеналом”, за мудру “Землю” – силуваним “Щорсом”, за бунт “України в огні” – казенним “Мічуріним”».

Перебуваючи у чужій його єству Москві, Довженко повсякчас мріяв повернутись в Україну, а надто в останні роки свого життя, коли після смерті Сталіна для цього, здавалось би, формальних перепон уже не було. Але цього не хотіла так звана українська письменницька еліта. І це цілком зрозуміло, адже головою Спілки письменників України був Микола Бажан, з яким у Довженка особисті стосунки були вельми напруженими, особливо після ганебної участі того у його цькуванні після заборони Сталіним кіноповісті «Україна в огні». На високих державних керівних посадах перебував у Києві й Олександр Корнійчук, який ще більш вороже був до нього налаштований. «Їм стидно і страшно мене. Тому вони ненавидять мене», – з гіркотою писав про колег по мистецькому цеху (у тому числі колишніх друзів) Довженко. 2 листопада 1952 р. на сторінках свого щоденника він залишив такий запис: «Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на Вкраїні. <…> Я України син, України».